Коли після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського кня¬зівства, Україна була поділена між Великим князівством Литовським та Польщею, в архітектурі та образотворчому мистецтві продовжували зберігатись традиції, мистецькі форми, прийоми попередньої епохи. Вірність давньоукраїнським мистецьким традиціям була одним з способів збереження національної самототожності, самобутності. Тим більше, що численні набіги татар, складна політична обстановка, відносно слабий економічний розвиток сприяли певному традиціона¬лізмові, скоріше збереженню набутого, аніж новаціям. І в той час, коли в Європі розвивається гуманістичне мистецтво Відродження, в архітектурі, образотворчому мистецтві України панують давньоруські, візантійські, готичні традиції, канони. Але поступово в Україну проникають і поширюються впливи європейського ренесансу як в галузі архітектури, так і образотворчого мистецтва. Не обійшли ці впливи і місто Львів.

Дослідження давнього Києва поставило перед ученими низку питань, які донедавна якось оминалися. Зокрема однією з найважливіших проблем видається нам реконструкція рядового житла домонгольських часів. Хоч археологам рештки таких будинків добре відомі - їхній кшталт і подоба вимальовуються непевно. Це пояснюється тим, що археологічні розкопи фіксують лише долішню (заглиблену в землю) частину; про вигляд основної, наземної частини лишається тільки здогадуватися на підставі побічних даних.
Пропонуємо тут реконструкцію такого житла ("напівземлянки") на підставі приступних даних - археологічних матеріалів, давньоруської графіки, історичних та етнографічних паралелей, а також з урахуванням загальних закономірностей і тенденцій розвитку середньовічного міста.

Руїни замку містяться на південній околиці села, у надзвичайно мальовничій місцевості. Це - мисоподібна тераса крутосхилу, що переходить у стрімкий правий берег Дністра. Звідси відкривається велична панорама річки, що широкою підковою охоплює село з околицями. Від колись щільно забудованого, хоч і невеликого замку, нині збереглося небагато: північно-західна вежа та фрагмент південно-східної, що пізніше правила за каплицю.

Кажуть, що Тімур колись сказав: «Я підкорив весь світ для того, щоб звеличити Самарканд і Бухару». Справді, з кінця XVI ст., коли Самарканд стає столицею величезної держави Тімура, починається новий розквіт архітектури. Величезні цінності, що опинилися в руках володарів Самарканда внаслідок Тімурових грабіжницьких походів, а також розквіт торгівлі і ремесел сприяли спорудженню в місті великих будівель. Ще за Тімура прокладаються міські магістралі, зводяться ансамблі величезної мечеті Бібі-Ханим у північній його частині та мавзолею Гур-Емір, який домінує над південною частиною міста.

Площа Згоди (Пляс де ла Конкорд), безумовно, є однією з найкрасивіших площ у світі. Споруджувати її задумав Людовік XV, щоб не відстати від свого діда Людовіка XIV. Проте часи вже були не ті. Над абсолютистським режимом насувалася глибока криза. Та й будувати такі ансамблі, як Версаль, королеві було вже не під силу. Проте життя конче потребувало упорядкування паризького центру.
У 1753 р. було оголошено конкурс на спорудження площі Людовіка XV. Переможцем конкурсу вийшов видатний французький архітектор Жак Анж Габріель (1699-1782), один з основоположників класицизму XVIII ст. Площа Згоди (спочатку вона називалася площею Людовіка XV) має форму прямокутника зі скошеними кутами, розміри якого 245?140 м. Спочатку площу оточували рови з балюстрадою, а в центрі стояв кінний монумент Людовіка XV (робота скульптора Жирардона).

Окинувши оком збережені до нас пам’ятки архітектури – дерев’яної у мурованої, різьби, малярства й т.зв. ужиткового мистецтва, переконуємося, що, незважаючи на дуже корисні гопелітичні умови нашого історичного життя, були ми народом творчим і самобутнім, а рівночасно незвичайно чутливим на сторонні культурні випливи. Чужі зразки сприймали, не хапаючись за “останні крик моди”, але з розвагою пристосовували до своїх культурних вимог і естетичних потреб ті з них, що не були запереченням нашої мистецької волі, природи й традиції.

Садиба в Качанівці - нині селищі Ічнянського району Чернігівської області - сформувалася в середині XVIII - наприкінці XIX століття. Розташована вона на південно-західній околиці села на двох рівнях. На верхньому плато містяться сам палац із двома флігелями і вежею, які утворюють курдонер - парадний двір, альтанка М.Глинки, два корпуси служб та Георгіївська церква. У регулярно розпланованому парку - могили Г.Честахівського, О.Агіна, М.Гарама, пам'ятник Т.Шевченкові, а також окремі житлові й господарські будівлі. Нижній рівень - це ландшафтний парк із 12 ставками, павільйоном, парковою скульптурою, містками, "руїнами", амфітеатром. Територію площею близько 560 га нині обмежують автомобільна дорога та каскади ставків.

Доля цієї пам'ятки незвичайна. Стояла на торговельній площі Чернігова невелика П'ятницька церква. (Параскева П'ятниця здавна вважалася покровителькою торгівлі). Висока баня, численні ліпні окраси, ошатні пропорції церкви — усі ці риси без сумніву давали підставу віднести споруду до стилю українського барокко XVII-XVIII ст. Незвичайною була лише її центрична уступчаста композиція. Дослідники твердили, що під барочним одягом заховалися форми давньоруської будівлі.

В контексті розгляду проблем будівельної галузі важливим для становлення держави, формування та зміцнення у свідомості народів почуття єдності та самобутності є питання збереження історичного та архітектурного середовища населених пунктів, окремих пам`яток історико-архітектурної спадщини.
З минулого ми отримали безцінні пам`ятки історії та культури. У них матеріалізована історія українського народу, його творчість, боротьба за краще майбутнє. Вони є свідками економічного, суспільно-політичного, науково-технічного й культурного розвою нашого народу, становлять водночас невід`ємну питому частку загальнолюдських цінностей.

Одеський оперний театр — одна з найкращих архітектурних споруд другої половини XIX ст. Стиль цієї споруди називають еклектикою, тобто мішаниною, хоча це не зовсім відповідає реальності. Стиль «еклектика» виник на противагу класицизму тоді, коли з розвитком капіталізму з'явилась потреба в нових типах споруд, новій будівельній техніці та нових художніх формах, що мали відповідати смакам буржуазного суспільства. В архітектурі ще не сформувався новий стиль, і тому архітектори вдавалися до використання стилів минулого.