Лише з початком українських визвольних змагань 1917 - 1919 рр. і з часу створення української незалежної держави стали можливі глибші досліди св.Софії Київської, якими керував з 1917 року Центральний Комітет Охорони Пам'яток Старовини і Мистецтва у Києві, а з 1918р - Всеукраїнська Академія Наук. Протягом цього часу провадилось детальне фотографування храму св. Софії (зовні і всередині). Дуже цінні світлини виконали Н.Негель, С.Аршеневський, М.Макаренко та Ю.Красицький.
Катедра св. Софії зазнала чималих пошкоджень під час російського нападу на Україну, а саме - на початку 1918 року, коли російсько-большевицьке військо під командою Муравйова, підступивши до Києва, стало нещадно руйнувати його гарматними набоями.

Історія Візантії починається з IV століття, відтоді, коли на трон Римської імперії зійшов імператор Костянтин (324-337 р. правління). Він переніс столицю імперії в місто Константинополь. Це дуже жалюгідно відбилося на Римській імперії, що розкололася в результаті на двох частин ( Західну і Східну, котра й одержала згодом в істориків назва Візантії. Незадовго до цього, у 313 р., Міланський едикт дозволяє вільне віросповідання християнства, а в 395 р. воно було визнано офіційною релігією обох частин імперії. Навряд чи можна знайти подія, що зробило би більший вплив на всю наступну історію ( як Візантії, так і Західної Європи.

Золоті ворота в Києві — одна з небагатьох пам'яток оборонного зодчества Київської Русі, що дійшла до нашого часу.  
 „Город Ярослава" оточували високі земляні вали загальною довжиною 3,5 кілометра. Вони проходили сучасними вулицями центральної, частини Києва — від Львівської площі (де знаходилися Львівські ворота) вздовж вулиці Ярославів вал до Золотих воріт, спускалися вулицею Свердлова та Новопушкінською до площі Жовтневої революції (де стояли Лядські ворота) і знову піднімалися вгору до площі Калініна. Золоті ворота були головним в'їздом до Києва.

Актуальність даних досліджень можна пояснити наступним чином: з падінням тоталітарної системи й набуттям Україною державної незалежності актуалізувалася потреба в створенні об'єктивної, вільної від ідеологічних спотворень історії України, історії української культури і, як їх невід'ємної складової, - історії архітектури й містобудування України. Нова історія архітектури й містобудування вкрай необхідна у двох аспектах:
- як фундаментальна наукова історія (оскільки всі попередні застаріли не тільки з методологічного, але й з фактологічного боку);
- для використання в навчальному процесі при підготовці архітекторів, мистецтвознавців, урбаністів, дизайнерів.

1936 рік позначився нечуваними в новітній світовій історії руйнаціями художньо-історичних пам'яток у Києві. Ця формула є безумовно точна, бо вже впродовж тривалого часу ніде у світі не нищено (тим більш, свідомо й не вимушено жодними "надзвичайними" обставинами) першорядних архітектурних творінь такої віддаленої від нас доби, як XII століття. А в Києві, в умовах цілковитого миру, без щонайменшого впливу "нездоланної сили", розпочато знесення таких пам'яток, до того ж у масових масштабах. Для будинку уряду забракло в Києві іншого майданчика, як той клапоть землі, де стояли незагиблі в буревіях восьми століть дорогоцінні свідки далекого руського минулого. І ось, як про це захоплено повідомляють огудники власної вітчизни, "на стрімчастому березі Дніпра, на території колишнього Михайлівського монастиря і Трьохсвятительської церкви, споруджується шестиповерховий будинок Раднаркому УРСР" (1).

У 1551 р. мукачівським єпископом став Володислав. У 1613р. єзуїти заснували колегію в Ужгороді та Пряшеві. Намагаючись утрима¬ти єдність церков, українське духовенство ще в 1596 р. підписало Берестейську унію. Вона стала прикладом для вірних і духовенства східного обряду на Закарпатті, які 24 квітня 1646 р. в церкві Ужгородського …

 Державний архітектурно-історичний заповідник "Софійський музей" міститься в центрі Києва. На території заповідника, площа якого становить 5 гектарів, розташований чудової краси ансамбль пам'яток українського зодчества XI-XVIII століть. Найціннішою спорудою заповідника є Софійський собор - всесвітньовідома пам'ятка архітектури і монументального живопису XI століття. Він велично височить у центрі ансамблю.

 Архітектура спадщина нашої Батьківщини багата і різноманітна. Нестримно спливають століття. У вогні пожеж і запеклих воєн гинули твори митців і будівничих. На місці старий виростали нові міста і села. Чим більша від нас епоха, тим менше ми знаємо про неї, тим важче нам зрозуміти життя і інтереси людей тих часів. Але кожна епоха залишає свідків, що красномовно розповідають нам про неї. Ці свідки пам’ятки архітектури, які найміцніше протистоять натискам часу.
Архітектура – галузь людської діяльності, що характеризує рівень розвитку продуктивних сил, характер виробничих відносин, архітектура може дати уявлення про особливості культури, художні смаки та естетичні ідеали суспільства.

Українська архітектура подолала багато труднощів на шляху свого розвитку. В житті нашої країни було кілька історичних періодів кожен з яких мав свої особливості, що істотно впливали на творчу спрямованість архітектури. Характерною рисою в розвитку української архітектури є широке використання синтезу мистецтв.

Виклад послідовного розвитку російського будівництва був би неповний, якщо обмежитися пам'ятками Великої й Малої Русі. Адже й поза межами сучасної Росії є групи руського плем'я, мистецтво яких так чи інакше прилягає до форм загальноросійських. Таким слов'яно-руським плем'ям уже в далекій давнині були заселені Карпати, і різні гілки його з давніх-давен займали, як займають і тепер, увесь простір нинішньої східної Галичини, Буковини та Угорської Русі. Залежно від географічного положення та історичних умов ці племінні групи то більшою, то меншою мірою зберігали свою самобутність і ті расові особливості, що споріднюють їх з Великою й Малою Руссю.